• ro
  • en
  • hu
  • fr
  • ru
  • ua
  • es
  • it
  • de
  • Лучафер

    Десь там, куди зоря зайшла,
    У знатнім царськім роді,
    Як в казці, дівчина росла
    Нечуваної вроди.

    Єдина у батьків своїх,
    У світі цім — єдина.
    Була, мов Діва між святих,
    І між зірок — царівна…

    Крізь темний од склепінь покров
    Іде й туди звертає,
    Де за вікном Лучафер знов
    Її в ту мить чекає.

    І довго дивиться звідтіль,
    Як сходить він угору
    І вдаль веде стежками хвиль
    Він кораблі по морю.

    Так день минав за днем… Ї їй
    Вже сняться дивні мpiї.
    I вже й Лучафер пломінний
    В любовнім чapi млiє.

    На руки спершись, при вікні
    Стоїть вона безмовна.
    Коханням повне серце в ній,
    Душа коханням повна.

    А він щовечора зорить
    Так ярко з небокраю,
    Як Діва лик свій хоч на мить
    Крізь тінь світлиць являє.

    За нею крок по кроку він
    Ідє в її покої
    І крижану світлінь іскрин
    Звихряє за собою.

    Коли ж по втомі чарівній
    Спочить вона лягає,
    Він ніжно рук її і вій
    Проміннями торкає.

    Дзеркальним сяєвом сріблить
    Їй на лице і тіло,
    На вічка сонні, що в ту мить
    Легесенько змигтіли.

    Вона всміхається… А він
    Тремтить і поринає
    В той сон дівочий, до глибин
    Всю душу їй проймає.

    І крізь жагу жадань палких
    У сні шепочуть губи:
    «О, владарю ночей моїх,
    Приходь, приходь, мій любий!..

    Мій ніжний лицарю, змайни
    По променях до мене,
    Прилинь і світлом осіни
    Життя моє щоденне».

    Ще дужче він палахкотить,
    Коли вона говорить.
    І, наче блискавка, за мить
    Летить в безодню моря.

    І там, де западає він,
    Встають високі води…
    І раптом поміж хвиль з глибин
    Казковий легінь сходить.

    На підвіконня легкома
    Ступає, мов у леті
    Він посох у руці трима
    З вінцем із очерету.

    Злотисті пасма круг чола,
    Вид воєводи строгий.
    Вузлами скріплена була
    На плечах сіра тога.

    Неначе все ясніло в нім
    Свічами восковими…
    Він був прозоро-неземним
    З іскристими очима.

    «Зі сфер моїх цей світ увесь
    Я ледве зміг здолати.
    У мене батько — бог небес,
    Морів богиня — мати.

    На клич твій линучи, зборов
    Я закляття суворі,
    Блакиттю я сюди зійшов
    І народився з моря.

    Я той, хто там — у вишині…
    Мій скарбе ясноликий,
    Стань нареченою мені,
    Залиш цей світ навіки.

    В палацах із перлин морських
    Безсмертно заживеш ти.
    Усе, що є у водах тих,
    Віддам тобі дорешти».

    «О, ти прекрасний, диво з див,
    Як ангел серед ночі.
    Зійти ж на шлях, що ти відкрив,
    Ніколи я не схочу.

    Вбранням і словом ти – чужий,
    І сяйво ллєш безживне.
    Ти – з потойбіччя… Образ твій
    Холодний, мов крижина».

    Минає день… Минають три…
    Лучафер сходить знову
    І так де лелійно ллє згори
    Проміння вечорове.

    І слідкома вона за ним
    Йде пам’яттю своєю,
    І за владикою морським
    Квилить душа у неї:

    «Мій ніжний лицарю, змайни
    По променях до мене,
    Прилинь і світлом осіни
    Життя моє щоденне!»

    Той поклик внемле він… І сам
    Згорає вмить від болю,
    А де він тане в небі, — там
    Бурлять шалені кола.

    Росте вогненна далина
    На весь небесний овид.
    І з хаосу долин зрина
    Лик легіня чудовий.

    На чорних кучерях його
    Немов корона сяє.
    Як сонцем вмитий, крізь вогонь
    Він в небесах ширяє.

    Крізь тогу мармуровий блиск
    Рамена розсипали…
    Він був блідий весь, наче віск,
    В задумі і печалі.

    Лиш очі, як жага жива,
    Великі і прекрасні,
    Немов палких бажання два
    У таїні неясній.

    «На клич твій шлях у світ земний
    Знов ледве зміг здолати.
    Бог сонця — батько рідний мій,
    Богиня ночі — мати.

    Я той, хто там — у вишині…
    Мій скарбе ясноликий,
    Стань нареченою мені,
    Залиш цей світ навіки.

    Із русих кучерів ясних
    Плестиму я узори,
    Щоб стала в небесах моїх
    Ще кращою ти, зоре».

    «О, ти прекрасний, диво з див,
    Як демон серед ночі.
    Зійти ж на шлях, що ти відкрив,
    Ніколи я не схочу.

    Жорстока — знай! — твоя любов.
    Від неї, як в неволі,
    Як віл міцних, щемких заков,
    Стискають серце болі».

    «А як сюди мені зїйти?
    Не відаєш невже ти —
    Безсмертний в небі я, а ти
    В земному світі — смертна?»

    «Не знаю витончених слів,
    Почати як – не вмію
    Ти ніби просто говорив,
    Та я не розумію.

    Як хочеш, щоб кохала я,
    Послухай ось мене ти —
    Зіходь на землю звідтіля
    І стань, як люди, смертним».

    «Щоб за один цілунок я
    Віддав своє безсмертя?!
    Ну, що ж, яка любов моя
    Повідаєш тепер ти.

    Нехай мене народить гріх!
    А вічності кайдани
    Я розітну і збудусь їх,
    В законі іншім стану…».

    Коханням гнаний, він пішов
    Кудись до небозводів
    І кілька днів звідтоді знов
    Над світом цим не сходив.

    Чим часом хитрий Кетелін,
    Паж юний та зухвалий,
    Той, що дружкам, хітним до вин
    Наповнював бокали

    І чисто шлейф царівни ніс
    Близенько, крок за кроком,
    Ішов, дитя квіток, навскіс
    Пострілюючи оком,

    І пелюсткові щічки мав,
    Як у трояни, невинні…
    Так от, свій погляд він поклав
    Якось на Кетеліну:

    «Яка струнка, — подумав він, –
    Вродлива та солодка…
    Не розгубися, Кетелін,
    Бо щастя мить коротка!»

    І сотворіння неземне
    В якімсь обняв куточку.
    «Ну, що це ти… Облиш мене!»
    Зрекла царева дочка.

    «А що?.. Це ж так, щоб у житті
    Зажури ти не знала,
    І щоб хоч раз на самоті
    Мене поцілувала».

    «Чого ти хочеш?.. Годі з тим! —
    Іди від мене дам.
    Я за Лучафером своїм
    Ось гину від печалі».

    «Чого так хочу я?.. Ця суть
    Для тебе ще незнана.
    То я навчу. Ти ж тільки будь
    Ласкава і слухняна.

    Як птахолов свої фанти
    Заводить над птахами,
    Я обніму тебе, а ти
    Зроби мені так само.

    В мій зір своїм ти посвіти.
    І довго так дивися.
    Візьму за ручки я, а ти
    На ніжках підведися.

    Схилюсь до тебе я лицем —
    Підстав свій лик дівочий.
    І так хай вік весь проживем
    Любенько — очі в очі.

    Щоб знань любовних досягти
    Ще більше, — то затям ось:
    Як поцілую раз, і ти
    Зроби мені так само».

    І губиться від слів таких,
    І слухати їх дивно.
    Приймає сором’язно їх.
    То відкидає гнівно.

    «Відомі вже з усіх сторін
    Твої принади й чари…
    Базіка ти і вітрогін.
    Ото була б з нас пара!..

    А той Лучафер – диво з див,
    Прийшов з морської далі,
    Безмежний свіч мені відкрив
    Самотності й печам.

    І все в моїх очах смерка,
    Пече сльоза знемоги,
    Як хвиля з хвилею морська
    Відчалює до нього.

    О, як вій любить, і сія
    В мої нічні тривоги!..
    Та він — вгорі… Й не можу я
    Торкнутися до нього.

    Він світить холодно здаля,
    Де межі нам помічено.
    Кохати вічно буду я,
    Чужим він буде вічно…

    Тому і дні мої, збагни,
    Мов пустнща безкраї,
    А ночі повні дивини,
    Якої не зазнаю…»

    «А ти… така ще молола…
    Згубити вік свій?.. Нащо?
    Втечім!.. Хай змиє тут вола
    Сліди й імення наші.

    Зі мною там рука в руці
    Щасливо жити будеш.
    Забудеш там печалі ці,
    Лучафера забудеш».

    Злетів Аучафер… Розпростав
    Він крила в широчінні.
    Тисячолітній шлях здолав
    За тисячні хвилини.

    Над ним — весь небозвід горить,
    Під ним — сузір’я світять.
    Він, ніби блискавка, летить
    В міжзоряному світі.

    Здовкіл, із хаосу основ,
    Він бачить, як в долин!
    Світила постають, немов
    У перший день творіння.

    Й оточують його за мить,
    Неначе хвилі моря…
    Любовним струменем летить
    І тане в тім просторі.

    Де лине він, там меж нема,
    Ні пізнання живого.
    Силкується там час дарма
    Вродитися з нічого.

    Там пустка все… Лиш почуття,
    Яке його змагає.
    Мов чорна прірва забуття,
    Безодня там безкрая…

    «На чорну вічність ти прирік
    Мене колись… Одначе
    Звільни від неї і навік,
    Мій отче, буду вдячен.

    За іншу долю все, що є
    У мене — забери ти.
    Рука ж твоя життя дає,
    І смерті ти даритель.

    Вінець безсмертя віддаю,
    Лиця й очей сіяння.
    Даруй за жертву цю мою
    Єдину мить кохання!

    Із хаосу явився я —
    І в хаос повернуся.
    З покою вийшла суть моя,
    І в спокій знов проллюся…».

    «Гіперіон, з безодні ти
    Постав зі світом вічним.
    На образ інший з висоти
    Не будеш ти помічений!

    Людську ти прагнеш маги суть
    В оцій світобудові?
    Поглянь: такі вони помруть,
    Такі ж настануть знову.

    Нікчемний і марнотний прах.
    Приходять і щезають.
    Із хвиль, що гинуть на кругах,
    Знов хвилі виростають.

    Лиш зблиски щастя має люд.
    Там примхам долі раді.
    А ми над час і простір тут,
    І смерті непідвладні.

    Із вічності минулих днів
    Новий зійде і згасне.
    Померкне сонце між світів, –
    Нове займеться ясно.

    Йому б сіяти до безмеж,
    Та десь кінець чекає.
    Тут все живе, щоб вмерти теж,
    Щоб жити — помирає.

    А твій, Гіперіоне, світ
    Затьмити неможливо.
    Ти в ньому — первозданний плід
    І споконвічне диво.

    Волієш ти, щоб Божий глас
    Звучав, як вісник горя,
    Що все понищити водночас —
    Ліси, моря і гори?

    А, може, — я на тім стою! —
    Ти явиш міць і вміння.
    Для того землю віддаю
    Тобі у володіння.

    Правуй на морі і землі —
    Ось мій дарунок Божий:
    Дам військо, дам і кораблі.
    А смерті — ні, не зможу.

    І вмерти задля кого тут
    Задумав ти — не знаю.
    Вернись на блудну землю ту
    І глянь, що там чекає».

    На місце, вказане з небес,
    Гіперіон вертає.
    І, як учора, світ увесь
    Його промінням сяє.

    Вже захід переймала ніч.
    Із темних вол несміло
    Зірниця випливла навстріч
    І тихо затремтіла.

    І крізь доземні тіні вглиб
    Звійнула світло біле,
    На стежку, де під в’яззю лип
    Закохані сиділи.

    «О, дай мені припасти, дай
    Тобі до серця, любо!
    Очей твоїх небесний рай,
    І губ медова згуба.

    Розрадою для мене стань
    І спокою п’янкого
    Пролий у ніч моїх жадань,
    Жагучих до знемоги!

    І погамуй кипучу кров,
    Зціли мої страждання,
    Найперша в мене ти любов
    І мрія ти остання».

    Глядить Гіперіон униз.
    Там втіха — до нестями:
    Він стан її рукою стис,
    Вона — двома руками…

    Мов дощ солодкий і пахкий,
    Із квітів цвіт ласкаво
    Спадає парі молодій
    На кучері біляві.

    Але, від любощів хмільна,
    До неба зводить очі
    І шле Лучаферу вона
    Моління серед ночі:

    «Мій ніжний лицарю, змайни
    По променях до мене,
    Прилинь і світлом осіни
    Ось долі дар блаженний!»

    А він у спогаді застиг
    Понад ліси і гори
    І сум безмежний з висоти
    В самотнє сіє море.

    Та вже не падає в журбі
    На хвилі, як раніше.
    «Подобо глини, що тобі –
    Чи буду я, чи інший?

    Ви щастям пестувані там,
    У вашім колі звичнім.
    А я в моєму світі сам,
    Холодний я і вічний».

     

    Sursa traducerii